Виклики цифрової епохи у донесенні Євангелії
Експерти ток-шоу: Анатолій Якобчук – редактор газети і інтернет-ресурсу «Слово про Слово», Максим Шаргаєв – ведучий і програмний координатор «РадіоМ», Денис Подорожний – пастор, проповідник, релігієзнавець. Модератор ток-шоу: Сергій Демидович – пастор, провідний, журналіст.
Сергій Демидович: Ми стали свідками неймовірного технологічного прориву. Колись ми мріяли про телефони у своїх будинках, а тепер у нас у кожного телефонна станція, телевізійна станція, радіостанція – просто лежить у кишені. І ось в цих смартфонах цілий світ. Це сталося на наших очах – світ радикально змінився: миттєвий доступ до будь-якої інформації, доступ практично до будь-якої людини, події, новин. Це не тільки миттєвий доступ, але і здатність стати частиною цього. Це сильно змінило світ навколо, але чи помітила це церква? Чи встигла вона якимось чином змінитися? Чи внесла вона корективи у свої багаторічні напрацьовані методи?
Денис Подорожний: Ми живемо в дуже цікаву епоху. Свого часу з’явився друкарський верстат Гутенберга і він змінив епоху за три століття, а інтернет зробив це за 30 років. В одній цікавій книзі йдеться, що ми – останнє покоління людей, яке жило без інтернету. Наші діти вже не знають, як це. І, звичайно, для церкви важливо, наскільки вона адаптована, наскільки керівники розуміють цю зміну, тому що можна просто ізолюватися і сказати: «Є Інтернет якийсь … ну, нехай він там живе своїм життям, а ми просто несемо Євангеліє». Інші ж можуть бачити, що це не просто сервіс, це технологічна частина всього життя, пов’язана з транспортом, з комунікаціями, з урядом.
Сьогодні ситуація дуже сильно залежить саме від підходу керівництва, наскільки воно прогресивно дивиться.
Анатолий Якобчук: Дійсно, якщо оглянути ті можливості, які зараз дає інтернет і всі інші засоби комунікації, то таких можливостей раніше не було. Хоча, можливо, про них мріяли, але, зустрівшись з реальністю, можна сказати, що хтось на передовій це все використовує дуже гарно і швидко, а хтось ще досі не розуміє потрібності цього і, можливо, шукає привід, щоб закрити очі, ніби цього не існує. Але я думаю, що для того, щоб досягати сучасне суспільство, людей, серед яких ми живемо, потрібно використовувати будь-які методи донесення Євангелії. І чим більш доступно, чим ближче до аудиторії, тим зрозумілішим буде це послання. Потрібно використовувати різні технічні засоби, і слава Богу, що багато церков, багато різних служінь активні в цьому. Потрібно рости і ставати більш професійними.
Максим Шаргаєв: Щоб продемонструвати один з методів того, як бути ближче до аудиторії, я покажу на собі. Я зазвичай не ношу піджак, але розумів, куди я йду. Я до того, що я зараз, поки не почав говорити, мало вирізняюсь з-поміж решти експертів у цій студії. І я розумію, що те саме стосується церкви і світу: мене має вирізняти моє внутрішнє переконання та те, як я думаю, у що я вірю і чи можу я пояснити, у Кого я вірю, і чому я вірю у Христа, а не в когось іншого. Ось, що цікавить сьогодні людей у світі. Мені здається, у людей є багато запитань, де вони не розуміють чогось у християнстві. І якщо я зі своїми переконаннями можу конкретно говорити їхньою мовою – ось це те, в чому має бути християнство сильним, сильнішим ніж будь-хто інший.
Сергій Демидович: Ви усі за діджіталізацію церкви, тобто всі говорите, про те, що це добре, що з’явилися нові інструменти. Денисе, наскільки ви у своєму русі використовуєте це, і чи можна показати приклади того, що ці сучасні технології цілком прижилися у вашому русі або вашій церкві?
Денис Подорожний: Справа в тому, що коли ми говоримо про рух, то це колосальна за масштабами кількість людей з різними методами того, що вони використовують. Наприклад, якщо говорити не як про засіб масової інформації, але комунікативні інструменти, то у нас була цікава задача. Ми до цього часу мали біблійну школу в Києві і Одесі і викладачі приїжджали в обидва місця. Потім ми вирішили, що нам потрібно робити це і на Сході України, проводити для тих людей, які живуть по всій сірій зоні. Але виникла проблема, що багатьом людям, хоча ми створили максимально комфортні умови, було важко їздити раз на тиждень на два дні кудись. У нас стало питання, що з цим робити. Прийшла ідея: чому б не з’єднати всі міста через інтернет? Біблійна школа проходить в одному місті, ми робимо закритий потік на Ютьюбі, і близько 10 інших місць по всій Україні, де є мінімум 15 чоловік, збираються і проводять біблійну школу.
Ми очікували, що буде близько 100 чоловік, а стало близько 300 осіб в різних місцях. З сучасними технологіями це стало дешевше, почало окупатися, приїжджають міжнародні гості, а людям зручно вчитися в тих місцях, куди ніхто б ніколи не приїхав.
Сергій Демидович: Як ти вважаєш, чи буде збиток якийсь у знаннях, коли ти викладаєш в онлайн або оффлайн?
Денис Подорожний: Це залежить від того, який підхід. Ми зробили мікс, тому що люди не можуть проходити самі, вони повинні збиратися разом. У них є спільне прославлення, є модератор, який проводить тести, який робить опитування і так далі. Онлайн – це тільки викладач, який вчить, а все інше відбувається оффлайн.
Сергій Демидович: Анатолію, а Ви не «сидите на шпагаті» зі своєю газетою? Уже запустили інтернет-видання, включили нові технології, а газету не кидаєте. Чому не кидаєте?
Анатолій Якобчук: Не на шпагаті. Це розширення аудиторії: просто ці два інструменти паралельні, кожен з них переслідує свої цілі. Коли ми говоримо про інтернет-видання, воно переслідує більше інформаційно-просвітницький напрямок. Ми публікуємо новини і через новини до нас заходить аудиторія. Разом з тим на сайті розміщуються різні статті, блоги, створюється різноманітність.
Газета повністю не новинна. Газета є тематичною. Її ціль – благовістя, це інструмент для церкви, щоб використовувати її, як роздатковий матеріал. Зараз є багато різних заходів, наприклад, Свято подяки, Різдво, День незалежності. Ми намагаємося десь прогнозувати трендові теми і давати відповіді на них з християнської позиції.
Сергій Демидович: Максиме, тобі церква не заважає бути таким, який ти є? Чи не відчуваєш ти, що потрібно трішки озиратися і пригальмовувати? У церкві усі такі, як ти?
Максим Шаргаєв: Насправді, церква мене сформувала таким, який я є. До того як я прийшов до церкви, мені було тоді 17 років, я був звичайним пацаном, який займався єрундою і який був зажатий. Церква якраз сформувала в мені вміння говорити, через проповіді. Я був молодіжним пастором.
Сергій Демидович: Але ж в церкві ти проповідував церковною мовою. Ти ж на радіо не говориш чисто біблійні тексти?
Максим Шаргаєв: Радіо – це якраз елемент, який змінив моє мислення. Бо коли ти бачиш віруючих, як тут у студії, набагато простіше говорити, не підбирати слова. А коли ти перед мікрофоном, розумієш, що якщо перед своєю аудиторією ти скажеш: «Шадрах, Мешах і Авед-Неґо», вони подумають, що це якісь, може, таблетки.
Тому ти починаєш себе переформатовувати, і це тяжко. Я не журналіст, я до цього ніякої відношення до медіа не мав. Три роки на радіо зробили з мене того, ким я сьогодні є.
Сергій Демидович: Я не дуже вірю, що церква сьогодні вчить публічно розмовляти. Проповідувати – так, але от публічно пояснювати свої погляди церква ще поки не вчить. Я хочу вам, Денисе і Анатолію, як пасторам, задати питання: що ви робите в церкві, щоб заохочувати молодих людей публічно демонструвати свою віру, брати участь в соцмережах? Чи вкладаються у це гроші, чи є школи, чи розглядається інтернет, як інструмент впливу? Чи формуються там такі люди, як Максим?
Денис Подорожний: Якщо говорити про нашу молодь, то у нас особливий регіон, є певні законодавчі обмеження, але в будь-якому випадку, коли люди приходять зі світу до церкви, вони і так знають про інтернет. Інше питання, що ми намагаємося їх спрямувати, щоб вони хоч якось конвертували свою присутність там. Тому що можна нескінченно фотографувати свою тарілку, самого себе. Або деякі впадають в іншу крайність: просто цитати з Біблії і якісь розумні слова.
Сергій Демидович: Чи вважаєш ти, що основна маса лідерів церкви сьогодні це розуміє і почали вже у своїх церквах процес навчання?
Я скажу з певним жалем, що швидкість змін у світі набагато більша, ніж швидкість адаптації церкви до них.
Денис Подорожний: Я скажу з певним жалем, що швидкість змін у світі набагато більша, ніж швидкість адаптації церкви до них. Але є люди у нас, що там в Азії, що тут в Україні, які є професіоналами: відео-блогери, блогери, інстаграмери і так далі, які роблять щось. Ми намагаємося їх підтягнути. Але те, чого я хотів би і чого я поки не бачу, це повніше використовувати наш потенціал. Скільки пасторів, скільки служителів – якби набагато більша кількість людей до цього приєдналося, наша присутність у світі кратно збільшилася б!
Максим Шаргаєв: Запитайте сьогодні молоду людину: «Ти хочеш бути блогером (або як на них ще кажуть, інфлюенсером), тим, хто впливає». Вона відповість: «Та ти що? А як я пастору про це скажу?». Це тому що в них є приклад поганих блогерів. Серед християн скільки є блогерів, які реально роблять певну погоду і не тільки християнському світі? Вони бачать поганий приклад, і, звісно, пастори знають про ці погані приклади і не хочуть когось зробити блогером, віддати просто на «вірну загибель».
Сергій Демидович: Анатолію, у Вашій церкві є блогери?
Анатолій Якобчук: Церква, з якої я, ще досить маленька. Вона нещодавно розпочалася, коли ми приїхали туди як місіонери. У нас є відео-служіння, ми знімаємо ролики, знімаємо проповіді, маємо певну аудиторію для цього. Ми бачимо в цьому майбутнє, але якщо говорити більш загально, то, на жаль, ми, як християни, дійсно не вважаємо це поки що пріоритетом
Я стикаються постійно з браком професіоналів в цій сфері. Наприклад, якщо говорити про журналістику, християнську журналістику в Україні, можна на руці перелічити реальних впливових людей в християнстві, які можуть написати, і їх будуть радо читати.
Сергій Демидович: Ми вже прийшли до хорошого висновку, що справа виглядає не дуже, але вона правильна. З чого починати? Нам потрібно усвідомити, що це не просто добре, а це шанс рухатися далі!
Анатолій Якобчук: Я зараз займаюся пошуком ресурсу для «Слово про Слово», щоб зробити проект більш якісним, розширитися, і стикаються з проблемою. Наприклад, на приміщення знайти фінанси – без проблем, на якісь меблі – без проблем, а в питанні медіа немає розуміння, що це щось важливе і потрібне.
Сергій Демидович: Ось ми до фінансів підійшли. Максим, хто вас фінансує? Церква фінансує «РадіоМ»?
Максим Шаргаєв: Ми – частина міжнародної організації, яка орієнтована на східні країни: Японія, Китай і т.д. Україна у їхнє поле зору потрапила по благодаті. Але сподіватися на фінанси західних людей – не найкращий варіант. Сьогодні людей чіпляє те, що у нас війна, і вони готові жертвувати, бо потрібно проповідувати Євангеліє. Дай Бог, закінчиться війна – що буде далі? Ми розуміємо, що хотіли би не залежати від когось там, десь далеко, тому що перспективи і бачення величезне, а з кожним роком фінансування все менше і менше.
Але цей проект потрібен саме нам в Україні. Місія «РадіоМ» в тому, щоб довести нашого слухача до конкретної церкви, де б він не був: захід, схід, південь, північ. Ми не просто розважальне радіо.
Сергій Демидович: Як вас знайти в Києві? На якій частоті?
Максим Шаргаєв: Якщо говорити про FM, в Києві нас немає на FM. Ми є на Донбасі і в Одесі та Одеській області. Але люди до 30 років вже фактично не попадають в наше поле зору, молодь точно сьогодні не слухай радіо. Тому ми більше позиціонуємо себе, як медіа «РадіоМ». У нас є додаток, Ютьюб, Фейсбук, Вайбер, Телеграм – ми намагаємось бути всюди, тому що ми розуміємо, що сьогодні люди цим користуються.
Денис Подорожний: Відповідаючи на питання «з чого почати?», слід сказати, що коли християни говорять про служіння, для нас це пов’язано з церковною, кафедральною, оффлайновою, волонтерською діяльністю. Дуже важливо донести до різних церковних кіл, що Біблія позитивно дивиться на сучасні технології. І якби служителі почули і зрозуміли, що це важливо, і почалося навчання всередині церков для підняття нових людей, поступово ситуація б змінювалася.
Також важливо, що багато людей, які йдуть в область розвитку служіння, зав’язані на отриманні бакалавра богослів’я, бакалавра служіння, бакалавра лідерства. Але в цьому світі не буде мільйона служителів. Все одно хтось повинен піти працювати на звичайні спеціальності.
Класний досвід – Український католицький університет, де є факультет богословів, але також є й інші спеціальності. Так, вони додають туди вкраплення свого богослів’я, і, в результаті, людина виходить зі своєю професією, будучи католиком або принаймні має католицькі цінності. Людина отримує класну освіту і буде входити в різні сфери суспільства.
Тому, коли виникають сьогодні якісь зміни, нам важливіше не просто, щоб люди взялися за Ютьюб. Нам потрібні професіонали: класні педагоги, класні журналісти, класні юристи, класні в різних областях. І коли вони, плюс до цього, ще й християни, то вони можуть доносити ці цінності світу.
Мені подобається, що сьогодні вже з’явилося в нашому лексиконі «християнин там, де ти є», «християнин у своїй професії». Потрібно думати не тільки про сцену, на якій хтось може виступити, а про те, що кожен на своєму місці має бути ефективним.
Анатолій Якобчук: Нещодавно ми познайомилися з одним журналістом, який почав з нами співпрацювати, і мене здивував його коментар: «А я не знав, що в християнстві потрібні журналісти!»
Нам потрібно максимально думати не тільки про проповідників і пасторів, а дійсно про кожну сферу. І мені подобається, що сьогодні вже з’явилося в нашому лексиконі «християнин там, де ти є», «християнин у своїй професії». Потрібно думати не тільки про сцену, на якій хтось може виступити, а про те, що кожен на своєму місці має бути ефективним.
Сергій Демидович: Від мене останнє питання: онлайн-церква – це занадто чи ні?
Анатолій Якобчук: Так як у нас приблизно є з газетою, що ми маємо паперову версію і маємо інтернет, я думаю, що суто онлайн – це занадто. Тому що церква – це стосунки, а не тільки віртуальність. Потрібно мати теплоту стосунків, має бути дещо більше, ніж просто віртуальна реальність.
Максим Шаргаєв: Я приблизно згоден з цією позицією. Я себе там, принаймні, не бачу. Можливо, комусь там тепло і затишно, але для мене важливо відчувати братів та сестер. Спільність – ось, що важливо.
Сергій Демидович: А що робити людині, яка, припустимо, живе в мусульманській країні, де немає церкви? Або людина поїхала кудись на заробітки, або навіть просто загубилася? Знаєте, скільки в Києві відроджених, хрещених Духом Святим людей, що люблять Бога, але які ніде не в церкві? Їх багато. Поранені, пережили якісь особистісні конфлікти з церквами, з пасторами.
Денис Подорожний: Якщо сказати, що для них онлайн стає церквою, вони не вирішують проблеми, свої рани, вони залишаються у своїй рані, а ми просто даємо їм ніби маску з киснем, щоб вони духовно не померли зовсім. Здається, Артур Симонян говорив: «Якщо ти – частина телевізійної церкви і віриш тільки так, то тоді і про пришестя Христа ти дізнаєшся через Інтернет».
Анатолій Якобчук: Стосовно мусульманського світу. Нещодавно я дізнався, що зараз найбільш динамічне зростання – у церкви в Ірані. Закрите суспільство, можливо немає такого доступу до інтернету, але церква розвивається у ворожому середовищі. Тому, наприклад, говорити про те, що суто онлайн церква є порятунком і виходом в таких ситуаціях, коли виникли якісь образи, хтось когось засмутив – це не дасть ефекту, це тільки відкладає проблему.
Сергій Демидович: Величезне дякую тим, хто був на цьому ток-шоу. Церква використовує нові інструменти, все буде добре і нас не поглине ця цифрова безодня.
