UA BY RU EN

Голгофа VS террор — інтерв’ю з о. Тихоном Кульбакою

І.Р.: Ви сильно постраждали від рук бойовиків. З якими труднощами зустрілись, зокрема і як священник, щоб виконати заповідь Христову «любити ворогів своїх»?

Т.К.: Це було колосально важко! Перші п’ять днів після полону в реанімації я не міг думати ні про що, але коли почав усвідомлювати те, що зі мною сталось, то відчув сильний страх і ненависть. Ще декілька днів знадобилось, щоб зрозуміти що ці сильні емоції діють так само руйнівно і на моє тіло, як і на душу. Потрібно було щось терміново вдіяти! Я повинен був змусити себе почати молитися за цих людей. В той час я був, як та людина, в якої невчасно і недоречно заглох автомобіль. Мені потрібно було напрягти всі свої душевні і духовні сили, щоб зсунути машину з місця. Я зсунув! А далі молитва вже робила свою справу. Виконання заповіді Христа «любіть, благословляйте, моліться» я почав з кінця, з молитви. Тепер я можу їх благословляти. Сказати, що люблю їх, як своїх рідних, як своїх прихожан, я ще не можу. Хоча при зустрічі міг би обійняти, спілкуватися без гніву і образи. Зараз в моєму серці мир.

І.Р.: А ті, хто Вас ображав, готові спілкуватися з Вами без гніву, мирно?

Т.К.: Я побачив, наскільки вони нещасні люди – в них стільки ненависті до всіх нас, стільки брехні, що все це їх же і вбиває. Вони дуже страждають від цього, можливо, навіть не усвідомлюючи цього. Я для них і надалі залишаюсь ворогом, якого за законами військового часу слід знищити. Ці тези мені вже були озвучені в полоні. І всі їхні дії стосовно мене були направлені на це.

І.Р.: Яке звинувачення Вам було пред’явлене?

Т.К.: Католицький священник. «На території Новоросії уніанатам, розкольникам і сектантам місця немає». Уніати – це католики, розкольники – це православні Українського патріархату, сектанти – всі протестанти. Православна теологія Новоросії вільна від заповіді Христа «любити ворогів». Ворог повинен бути вбитий.

На адресу отця Тихона неодноразово поступали погрози. Перед викраденням невідомі написали фарбою на його автомобілі «смерть бендерам», а скло розмалювали свастикою.

І.Р. Ким був Христос для Вас в полоні?

Т.К.: В результаті психологічного тиску – мене тричі розстрілювали – в мене стався серцевий напад (миготлива аритмія). Серце билося хаотично, збившись з ритму, і я відчув сильний страх смерті. Я почав молитися. І серцевий ритм відновився. Тоді я зрозумів, що Господь поруч і буде так, як хоче Він, а не люди, що задумали мене вбити.

І.Р.: Яка ціна свободи? Чи можуть християни зі зброєю в руках здобувати чи відстоювати свободу країни, в якій живуть?

Т.К.: Голгофа. З полону мене визволяли ісламський муфтій, православний і греко-католицький священники, декілька протестантських пасторів. Йдучи на переговори з бойовиками, вони не знали, чи залишаться живі, чи будуть на свободі.

Думаю, що зараз настав той час, коли християнам потрібно «покласти душу свою за друзів своїх». Потрібно відстояти ті цінності, в які ми віримо, які сповідуємо, захистити наші сім’ї. Так, створюється колізія. Вбиваючи, християнин здійснює гріх. Навіть якщо це вимушений захід і він захищав країну, своїх близьких. Він житиме з цим гріхом, молитиметься. Наприклад, в православній і греко-католицькій церквах таких людей на деякий час відлучають від причастя. Адже він наніс шкоду і чужій душі, і своїй. І це також ціна свободи. Це в певній мірі особиста Голгофа. Він християнина цей шлях вимагає величезних духовних зусиль. Щоб зрозуміти, прийняти, знести і жити з цим потім. Звісно, не всі зможуть взяти до рук зброю, але тоді потрібно знайти шляхи громадянської допомоги армії, країни, яка протистоїть ворогу, але не залишатися пасивним і байдужим.

Фото з міжконфесійного молитовного марафону за мир в Україні, м. Донецьк (весна 2014 року). Отець Тихон — в центрі.

І.Р. В нашій країні 70% населення вважають себе християнами. А Різдво і Пасха – загальнонаціональні свята. Як в такій країні стали можливими викрадення, тортури і вбивства людей, зокрема, священників?

Т.К.: На жаль, 70% християн є номінальними. Ми із сумом повинні визнати, що це правда. Те ж стосується і членів церкви. Адже в більшості церковність закінчується за стінами церкви. Сукупність цих причин призвела нас до тих проблем, які зараз спостерігаємо і в рішенні яких беремо участь. Якщо б в нас було 70% віруючих, то в країні стала б неможливою ситуація, що призвела до Майдану.

І.Р.: Не обрали б такого злодійкуватого лідера?

Т.К.: Саме так! Це й наш програш. Ми повинні це чесно визнати. Наше християнство насправді виявилось показушним, не витримало випробувань ані в громадському, ані в політичному житті.

І.Р.: Тобто є доля відповідальності Церкви в тому, що відбувається зараз на Донбасі?

Т.К.: Безумовно. Ми повинні були виховати членів наших церков таким чином, щоб всього цього не сталось. Вочевидь, ми свої сили направили на інші цілі, зовні ефектніші. А в глибину не заглянули. Не посіяли в душах людей християнське ставлення до своєї країни, до політики. І до кінця не позбавились совкового менталітету.

Міжконфесійний молитовний марафон в Донецьку. Молитовний намет – ледь не єдине місце в місті, де можна було знаходитись з українською символікою.

І.Р.: В чому він проявляється?

Т.К.: В нього різні прояви залежно від конфесії. У православних — це сервілізм, спроба дружити з владою. Старі протестантські конфесії відгороджуються від держави, щоб не мати з нею нічого спільного. Греко-католики все ще живуть в підпіллі: діють тихо, малими групами, не виходячи на широкі простори.

І.Р.: Нові протестантські конфесії теж дружать із владою, щоб «впливати на владу» чи зберегти-придбати церковну нерухомість.

Т.К.: Впливати на владу — ціль хороша, але потрібно вирощувати своїх лідерів. І перш за все, говорити правду тим, хто при владі! Тому що християни повинні бути моральним стрижнем суспільства.

І.Р.: Які уроки повинні вивчити суспільство і Церква найближчим часом і в перспективі?

Т.К.: Перш за все, усвідомити свою неміч: багато в чому не допрацювали, багато в чому були неправі. Іншими словами, покаятись. Проаналізувати помилки. Тоді почнуться зміни. Впокоритись перед Христом, шукати Його волі, а не своїх цілей. І суспільство, і Церква повинна позбавитись від пострадянського синдрому і почуття патерналізму (принципи і практика державного управління, побудованого за парадигмою контролю держави над людьми).

І.Р.: Чим займаєтесь зараз?

Т.К.: Умовами мого звільнення були: покинути територію Новоросії і не розголошувати подробиці полону. Зараз знаходжусь у Львові, живу в монастирі. Хочу зібрати у Львові донецьку діаспору для світського спілкування і підтримки. Бачу промисел Божий в тому, що живу зараз у Львові. Для мене це така школа! Мене захоплюють традиції вірності Христу, яку люди цього регіону зберегли навіть за часів радянської влади. Наприклад, ми днями зустрічалися з парою молодят, які готуються прийняти обряд вінчання і для цього зустрічаються зі священиками, слухають настанови, пояснення суті обряду. У них вже є колосальний досвід духовного життя, хоча їм років по 25. Ми говорили про Христа. Якби така зустріч відбувалася в Донецьку, то про Христа розповідав би я, у Львові – розповідали мені! Хоча на території Донецької області зареєстровано близько 1700 релігійних організацій, з них 1500 різних християнських деномінацій. А роботи непочатий край! Молюся, щоб повернутися на мою ниву.

Отець Тихон в соборі Святого Юра, м. Львів.

Інтерв’ю взято 09.10.2014, м. Київ.